Kyiv Desk.

As I write 289 writers have already been killed in the war in Ukraine — not counting the witnesses whose stories will never be told. Kyiv Desk strives to ensure that those targeted day after day by the Russian army are not silenced. Fedir Rudyi has agreed to speak with us about his latest book, “Pozitsia” (Position). His testimony is so powerful that it needs no introduction.

English, Ukrainian and French versions.

DdN – It’s a real pleasure to sit down with you, Rudyi. Let me start with a few simple questions: where did you grow up, and how did literature first enter your life?

FR – I am truly glad to be having this conversation with you, brother. Thank you for your support of Ukrainian culture and our army. This is a very good question. I was born and raised in the small town of Brovary, near Kyiv. My family was not wealthy, and from an early age we lived with many limitations. My younger sister and I did not have expensive toys or game consoles like our peers. In fact, I only got my first computer when I was already at university. So while my friends were discussing new video games and spending most of their time in front of a screen, I had one passion and one form of entertainment — reading.

We had a fairly large library at home. My grandfather and my father loved to read and would constantly buy books. When I was at school, the best birthday present from my father was always a new book. I read a lot — every single day. Once I had read everything at home that interested me, I began borrowing books from the school library. Later, I registered at two more libraries in our town.

My favorite writers at that time were Jack London, Jules Verne, O. Henry, Mayne Reid, and Mark Twain. Even before we studied them at school, I read Hugo’s The Hunchback of Notre-Dame and, on my father’s recommendation, The Man Who Laughs. I also remember reading short stories by James Aldridge.

I took quiet pride in understanding and knowing things my classmates had never even heard of. I loved historical classics — Stevenson’s The Black Arrow, Walter Scott’s Ivanhoe. I was also fascinated by historical novels by Ukrainian authors about the heroic age of the Cossacks and our people’s struggle for freedom. I read about Kyivan Rus and its great princes — Sviatoslav the Brave, Volodymyr the Great.

I adored stories about Native Americans and, of course, devoured the books of Fenimore Cooper and the stories of Ernest Seton-Thompson. I would seize new books the way children grab sweets, and in the evenings after school I would plunge into the unknown worlds of literature.

During my university years, I discovered Stephen King. I read a great deal of Remarque, Somerset Maugham, and Hemingway. I was deeply struck by Faulkner’s style. I even read Hesse and Max Frisch.

As time passed and I grew older, I read less and less. There was never enough time, never enough strength. But in the trenches, seeking some small escape, I returned to reading. It was an illusory escape from reality — yet it worked. I cannot remember all the books I read at the front, but fantasy was the easiest to absorb: the fairy-tale world of Sapkowski’s The Witcher and the Meekhan Empire of Robert Wegner.

I also wrote a great deal. At first poetry, and later short stories about my military experience — humorous trench anecdotes at first, and later tragic ones. It was important to me to describe my brothers-in-arms as vividly and fully as possible, there on the edge between life and death. To show how we live, what we think, how we cope with fear and despair. To describe how we change.

So I can say that literature has always been with me, supporting me in difficult moments. It helps one endure the hardest experiences in life — though it demands something in return. As a writer, I feel both the need and the duty to write about this war, even if revisiting certain themes and stories means reliving the pain again in my own mind.

DdN – The imminence of death means that it is better to write an imperfect poem than no poem at all — even if your brother-in-arms might very well ask you: “Why did you choose that word?” or “Are you sure that’s the right one?”. This, I believe, is an extraordinary exchange. Could you tell us more about your friendship with Serhii Rubnikovytch, and how you support one another as writers and brothers serving on different sections of the front?

FR – Whatever you do in life, you need someone beside you. Someone who believes in you. Someone who pushes you forward when you’re exhausted. Someone who reminds you why you started. Someone who understands you, especially when everything feels pointless. For me, that person is Serhiy. And what binds us is literature.

We met a few years before the full-scale war, at a poetry competition. I remember being struck by how good he was — not just talented, but unmistakably himself. Strong imagery, bold metaphors, a rhythm that didn’t sound like anyone else. We started talking about books, about poems, about what writing should be. Hours would pass. It quickly felt like we’d known each other forever.

We became each other’s first readers. Real ones. I read his unfinished fantasy trilogy; he read my unpublished novel. We went through each other’s poems line by line. Even the best writers need someone they trust to tell them the truth — and it’s even better when that someone is a fellow writer. We were perfect « beta readers » for one another.

Serhiy is meticulous. If the rhythm stumbles, he fixes it. He loves the craft itself — the precision of it. I’ve learned a lot from him. I tend to be more forgiving, sometimes thinking a rough edge can add something human. Rubik doesn’t let me get away with that. He spots the lazy line my tired eyes miss — and makes me rewrite it. I try to return the favour, though his poems are usually tighter than mine.

When Russia invaded, Serhiy joined the army. I stayed behind at first, volunteering where I could, trying to be useful — but it always felt like it wasn’t enough. I carried a quiet shame. By the end of 2022, it was clear this war wasn’t ending anytime soon. I enlisted. Partly because I knew that if anything happened to him while I stayed home, I would never forgive myself. We’re fighting not just for territory, but for survival as a Nation. It doesn’t matter what you do, you must do what you can.

We ended up in different brigades, different sectors of the front. But we never stopped reading each other, encouraging each other.

War changes poetry. It’s no longer about clever lines or beautiful metaphors. It becomes a way to survive what’s happening. To record it. To make sense of it. Serhiy once told me he stopped reading civilian poetry during the war — it felt detached, almost unreal. I agree and understood exactly what he meant. Poems written in the trenches are written at the edge of life. Sometimes you don’t know if you’ll still be alive tomorrow. When we read the poems of other soldiers, we recognise ourselves in them — the fear, the exhaustion, the dark humour.

Serhiy has a gift for writing about war without losing irony. He can talk about pain and death with a clarity that doesn’t feel theatrical. Because we constantly exchanged poems, it sometimes feels like we’ve been writing one long book together — two voices telling the same war from slightly different angles. I believe that when Rubik’s collection is published, our books will complement each other perfectly — like two halves of a bigger whole.

Most of my war poems were written in trenches, often in a rush, with no time to polish a line. I knew, as I wrote, that it could be the last thing I ever wrote. When I managed to reach a position with internet and post a poem, it felt like a small victory. And when Rubik pointed out a weak line, I rewrote it. As he once put it: « War is no excuse for writing badly ».

His opinion matters to me, and mine matters to him. I’m grateful we found each other.

Recently, I became godfather to his son. So now we’re not just brothers in arms — we’re family. My daughter adores “Uncle Serhiy.” Our wives are friends. All we really want is to live quietly, in peace. But the war goes on. We are planning to serve together in the same unit. I hope it will happen.

DdN – We tend to think of friendship as a private virtue but I’m struck by the role it plays as an organising force. People enlist to stand alongside a friend, they fight shoulder to shoulder, and they return to battle because they can’t bear the thought of failing each other. There is nothing romantic about it. Friendship is not a charming detail — it’s a powerful force that makes resistance possible. Would you agree?

FR – Yes, I totally agree with that.

People go to war to defend their country and their land. They fight for freedom and for a better future. But those are abstract ideas. What truly drives you is something concrete. We are defending our families. Our children. After Bucha and the liberation of occupied territories, everyone understands what the occupiers do. They kill. They rape. They show no mercy. And the only way to stop them is on the battlefield — preferably as far from home as possible.

But the real phenomenon of war is frontline friendship. When your life depends on the person next to you, bonds form that are incredibly strong — sometimes stronger even than family ties. Because only a fellow soldier truly understands. That person becomes closer than anyone else.

War is hard. Some things go beyond what a human being should ever have to endure. But you can’t step back, knowing you would be letting your brother or sister in arms down. Everyone carries the same weight, and if one person drops it, it becomes heavier for the rest. That’s why the most heroic acts are driven by the desire to help a friend, to save them — or to avenge those who have fallen.

The enemy may think that by killing Ukrainians they are weakening our resistance. In reality, they are giving us more reasons to stand our ground until the very end.

DdN – As you mentioned earlier, most of your poems were written in the trenches—hence the title of your collection, “Position”. In fifty years’ time, these poems will be read as some of the most important and precise testimonies of this major conflict, much as we read the poems of Siegfried Sassoon or Wilfred Owen to understand the First World War. Your book is divided into seven sections, each illuminating a different aspect of this human experience. Did this structure emerge when you brought the poems together? How did it take shape for you?

FR – I very much hope that the work of Ukrainian combat poets will find a visible place in literature, and help people better understand this war and those who are living through it. It is gratifying to know that my own poems might be part of that poetic landscape. But it still feels strange to hear myself compared to these great poets. Time will be the best judge of my work—I was simply trying to write about what I saw and felt.

At first, I had no idea what my book would look like, or even whether it would exist at all. About a year into my service in the infantry, when I had already written around twenty poems, I began to write short prose stories about life in the trenches. At first they were light-hearted, humorous pieces — for instance, about the mice. There were so many of them, and they gnawed at everything around us: charging cables, clothes, and any food they could reach. When we slept, they would crawl out of their holes into the dugout and hold dance parties, or rehearse marching drills in military step. One-two, three-four… In a single day we could catch more than ten mice with sticky traps. It was a real war. Though I always felt a little sorry for them. Later on, the mice even saved the life of one of my comrades. When a blanket in the dugout caught fire from a gas heater, the mice woke him with their squeaking. Otherwise, he might have suffocated in the smoke.

For a while I even thought of combining poetry and prose in a single collection. But the texts kept multiplying, and eventually I realised they had to become two separate books.

When I had gathered enough poems for a full collection, I still hesitated to send the manuscript to the publisher. It felt as though something was missing — a few final pieces of the puzzle. Some of the most important poems were written after I had left the infantry. One of them is about the city of Vuhledar, where I was wounded during the defence and where many of my comrades were killed.

Around that time I also developed a clear vision for the structure of the book. I did not want to arrange the poems randomly or according to the order in which they had been written. The texts differed in style and mood, and it seemed logical to group them. Some categories were obvious from the beginning: humorous poems, poems about Home, poems about Death. In the very first section I placed those texts where a certain romantic vision of war still lingered — along with faith and hope. Later there appeared a section devoted to everyday military life, and another called Frozen Words, for the more figurative poems, dense with metaphors. After some hesitation, I also decided to include a section with several poems written before the war that had not appeared in my previous collection. In one sense they may seem out of place among the war poems, but in another they represent a part of my former self — revealing the contrast and the changes in my writing.

And in Kramatorsk, in the Donbas, while editing the final manuscript, I remembered that I had once been a painter and decided to create the illustrations and the cover myself. Coffee, instead of watercolour, turned out to be perfect for capturing the colour of trench clay and the atmosphere of the trenches.

I am not particularly fond of numerology, but I did notice a certain play of numbers. The book has seven sections (a good number — originally I planned either five or seven). Most of the sections also contain seven poems. In total there are forty-three poems in the book, and 4 + 3 equals 7. So I hope that these three sevens will bring the collection a little luck…

DdN — I hope this doesn’t sound pompous, but your book has a distinctly shakespearean dimension. Some poems are incredibly moving. Others, as you rightly pointed out, are downright funny. ‘Let’s look on the bright side: the man who dies today won’t have to die next year,’ quips Shakespeare in Henry IV, Part Two. There is a good deal of that kind of gallows humour in your poetry. Shakespeare uses the character of Feeble to satirise army recruitment, and you wrote a brilliant poem to poke fun at those military pieces of advice that proved utterly useless on the ground. It almost seems that war poetry cannot function without laughter — especially in Ukraine. Would you agree?

FR – Yes, you’re absolutely right about gallows humour. In war, laughter is the best way to fight fear and stress. Serhii Rubnikovych once said: “As long as I can laugh, I’m alive.” And that’s true. If we can see something funny in a situation, something absurd, it stops being so frightening.

That was the case the first time I went on a combat mission and forgot my helmet. At the time it felt like a fatal mistake, a nightmare. But soon I was joking that next time it would be better to forget my rifle, because it’s heavier to carry. Another constant subject of jokes was the soldiers’ fear not just of dying, but of dying in the trench while going to the toilet. When you’re sitting there with a roll of toilet paper, you listen to every sound and think: “Just not here… The main thing is not to die here…” Because it feels like such a death would be shameful.

But we always supported each other and promised that even if it did happen, we would tell everyone it was a heroic death. In battle, of course. And afterwards they would award a medal “For Courage.”

Black humour is an important part of Ukrainian military culture. For soldiers, dark jokes are like fuel for military vehicles: without them you can’t keep going through pain and loss.

We laugh at the enemy, we laugh at each other, but most of all we laugh at death.

My favorite joke had to do with my civilian profession. In the trenches I used to say I went to war to expand my client base. In civilian life I worked for a company that makes gravestones. As an engraving artist, I carved portraits of the dead into stone. So with a completely serious face I would offer my comrades a discount on a monument.

“It’s a very good deal,” I’d explain. “Stone gets more expensive every year, but this way you can lock in the price. And it’s something you’ll definitely need. Equipment can break down, smartphones need upgrading, clothes wear out—but a gravestone is a purchase for life. It doesn’t spoil, it doesn’t rust. You buy it once and never worry about it again. Besides, classics are always in fashion. You can keep it in the garage, or hide it under your bed. You could even arrange storage with our company. You just need to dust it once in a while.”

Humour has an important place in war poetry. Just as it’s impossible to write army dialogue without swear words, it’s hard to imagine a book about infantry without dark humour. And I’m glad that at one time I managed to write a little with irony, because later, from fatigue, exhaustion, and the loss of friends, it became difficult to write cheerful poems.

DdN – Look, I’m not entirely sure we’re capable of bringing this conversation to a close—but let’s give it a try. If I had to suggest a place to begin for someone who has never read you, I would recommend three poems: «Позиція» (Position), because it is already a classic; «Те, що завжди зі мною» (The Things I Always Carry With Me), for its humour and precision; and «День, коли» (The Day When…), for the breadth and extraordinary humanity that emerge from your book. Is it a sensible choice ? Which poems would you pick if you were to guide a newcomer through your own work ?

FR – I was kind of expecting a question like this, and I’ve always felt a bit uncomfortable judging my own poems. Of course, some of them seem more successful to me than others, but it’s hard to say, “this is the one I love most.” Because this isn’t really poetry in the classical sense. It’s a reflection on war. I didn’t enjoy writing it, and I wasn’t trying to create a masterpiece. And yet the writer’s instinct, the sense of what makes a good poem, doesn’t disappear even in war.

When I was writing in the trench, I was trying to catch fragments of the reality around me — stories, emotions, thoughts. Smells, atmosphere. Something that would allow the reader, at least in part, to feel what soldiers feel. Some of these texts don’t even look like poems. There have very few metaphors, very little imagery. But they carry the truth.

Your selection of poems is very good, and I agree with it. The Things I Always Carry With Me is a special one, where I talk about my amulets — including a toy frog my daughter gave me. But I would add “Wish” as well. It’s about memories of home, and about a small ritual. Every evening my daughter would look for the first star in the sky and make a wish that I would come back home. When I was on duty in the trench, I would also look at the stars and make the same wish. That’s what connected us, even without any way of communicating.

I would also single out the ironic poem about the shovel. For infantry soldiers, it’s a special tool — almost a symbol. The deeper you are in the ground, the better your chances of survival. The poem Gravity captures the feeling of standing night watch in winter, when time freezes and barely moves. As for Position, I completely agree — it’s one of the strongest and most poetic pieces in the collection. I wrote it after a comrade of mine was killed by a sniper’s bullet.

There’s also a very important text about Vuhledar. Our brigade defended that town for a long time against overwhelming forces, and it remains a special place for all of us. But the most important poem for me personally is Countdown. Hopscotch. Because remembering the dead is at the heart of a soldier’s culture. It was very hard to write, but I had to. My comrades drew the lot — they will remain forever in the soil of Donbas, while we are still alive. And it’s our duty not to let others forget. Because as long as we remember, as long as people read about my fallen friends, they are still alive. But how do you fit the memory of a person into a single stanza? Their character, their habits, their face? I tried. I hope I managed.

You also mentioned the poem The Day When… I wrote it specifically to close the book. It had to bring everything together, to complete the overall picture. And it seemed to me that the best way to do that was to write about our future — if we survive. When the war ends. I can see it very clearly: a warm summer day, the sunflowers drying in the fields, the road home. The chance to breathe, to finally relax, to return to our families.

But we will never forget what we went through here. We will never let go of what we lost. And we will return, inevitably, to the land freed from the enemy. We will walk those same paths where there was death everywhere — and now, silence. A thick, dead silence.

I know I will go back to that position where we held the line, where against all odds we survived. Because that piece of native land will forever be my second home. That’s where I was born again — where I became who I am now. I will go back there, climb down into the trench, touch the walls. I’ll find my callsign carved with a knife into one of the beams. I’ll remember everything good that happened there. All my friends — their faces, their smiles. And I’ll hear their voices in the whisper of the trees.

Kyiv-Kramatosk, March 2026.

Fedir Rudyi by DdN, Kyiv, mars 2026.

Ukrainian version

DdN – Радий мати цю розмову з тобою, Федоре. Почнімо з самого початку: де ти виріс і як література з’явилася у твоєму житті?

FR – Дякую за цю можливість розповісти про себе, мені дуже приємно мати цю розмову з тобою, брате. Дякую за твою підтримку української культури та армії. 

І це дуже хороше питання.

Я народився і виріс у невеликому містечку Бровари поблизу Києва. Моя сім’я не була заможною, і змалку ми мали багато обмежень. В мене та молодшої сестри не було дорогих іграшок, ігрових приставок, як в однолітків. Зрештою, власний комп’ютер у мене з’явився вже коли я навчався в університеті. Тому коли мої друзі обговорювали нові відео-ігри, та проводили майже весь час за комп’ютером, я мав одне захоплення і розвагу – читання. Вдома у нас була чимала бібліотека, мій дід та батько любили читати та купували книги. І в шкільному віці найкращим подарунком від тата на день народження була нова книга. Я читав багато і щодня. Все що мені було цікаве, я прочитав вдома, і почав брати книги у шкільній бібліотеці. Потім я записався ще до двох бібліотек мого міста. Улюбленими письменниками тих часів був Джек Лондон, Жуль Верн, О Генрі, Майн Рід, Марк Твен. Раніше курсу шкільної програми я прочитав “Собор Паризької богоматері” Гюго, та твір, який мені радив батько – “Людина, що сміється”. Пригадую ще оповідання Джеймса Олдріджа. Мені було приємно розуміти, що я читаю і знаю речі, про які мої однолітки й уявлення не мають. Я любив історичні книги світової класики. Одним з улюблених творів був “Чорна стріла” Стівенсона, а також “Айвенго” Вальтера Скотта. Також я захоплювався історичними книгами українських авторів про героїчні часи козаччини, про боротьбу нашого нороду за свою свободу. Я читав про часи Київської Русі та величних князів того часу – Святослава Хороброго, Володимира Великого. Обожнював історії про індіанців і звісно, перечитав книги Фенімора Кумера та оповідання Ернеста Сетона-Томпсона. Я хапався за нові книги як діти за ласощі, і вечорами після уроків поринав у незвіданий світ літератури.

В студентські часи відкрив для себе книги Кінга, читав багато Ремарка, Сомерсета Моема і Гемінгвея. Був вражений стилем письма Фолкнера. Навіть читав Гессе і Макса Фріша. З часом, вже у дорослому віці, я читав все менше. Не вистачало часу, не вистачало сил. Але в окопах, щоб трохи відволіктися, я повернувся що читання. Ілюзорна втеча від реальності, але це працювало. Не згадаю усіх книг, які я прочитав на позиції, але найлегше сприймалося фентезі. Казковий світ “Відьмака” Анджея Сапковського та меекханська імперія Роберта Вегнера. Також я багато писав. Вірші, а з часом і короткі новели про свій військовий досвід. Кумедні окопні історії а з часом і транічні. Мені було важливо максимально яскраво і об’ємно описати своїх побратимів там, на межі життя і смерті. Показати чим ми живемо, що думаємо, як справляємося зі страхом і відчаєм. Описати, як ми змінюємося.

 Тому я можу сказати, що література весь час була зі мною і підтримувала у складні моменти. Вона допомагає переживати важкі моменти життя, але й бере плату натомість. Як письменник, я відчуваю потребу і обов’язок писати про цю війну, навіть якщо деякі теми й історії боляче проживати наново у своїй голові.

DdN – Коли смерть поруч, краще написати недосконалий вірш, ніж не написати жодного — навіть якщо побратим може спитати тебе: «Чому ти обрав саме це слово?» або «Ти певен, що воно тут доречне?». Мені здається, це надзвичайний обмін. Розкажи, будь ласка, більше про твою дружбу із Сергієм Рубніковичем і про те, як ви підтримуєте одне одного як письменники і як побратими, служачи на різних ділянках фронту.

FR – Я вважаю, що чим би ти не займався, дуже важливо мати людину, яка підтримує тебе, надихає і мотивує. Того, хто розуміє. Це дає сил не зупинятися і продовжувати. Особливо тоді, коли здається, що все позбавлене сенсу. Такою людиною для мене є Сергій. І література – це те, що захоплює нас обох.

Наша з ним дружба почалася за кілька років до Великої Війни. Ми познайомились на одному поетичному конкурсі, і я був приємно вражений наскільки він сильний поет. З власним унікальним стилем, багатою образністю, оригінальними метафорами і незвичною ритмікою. Крім того, ми виявилися близькими за світоглядом та відношенням до життя, тож дуже скоро з’явилося враження, наче ми знайомі і дружимо все життя. Ми можемо довго обговорювати книги і вірші, ділитися враженнями, баченням. Допомагати з написанням власних текстів. Адже, навіть для хорошого письменника важливо знати думку читача, а ще краще – колеги-автора. Тож ми стали ідеальними бета-рідерами один для одного. Я прочитав його недописану фентезійну трилогію, він – мій ще не надрукований роман. Те саме з віршами. Сергій дуже ретельно редагує тексти. Рими мають бути високої якості, ритм – ідеальним. Він майстерно грається словами, гостро іронізує, насолоджуючись процесом створення тексту, і я багато чому навчився у нього. Мені важко миритися з деякими технічними рамками у поезії, й деколи здається, що неідеально – навіть краще. Але Рубік вказує на невдалі речі, які я втомленим поглядом автора можу не помітити. І доводиться виправляти. Те саме намагаюсь робити і я, хоча його вірші зазвичай технічно досконаліші.

З початком російського вторгнення Сергій доєднався до війська, а я ще залишався цивільним. Намагався волонтерити, бути корисним, проте відчував докори сумління, що мій друг захищає країну, а я – ні. Наприкінці 2022-го року, коли стало очевидним, що війна не закінчиться скоро, я вирішив теж піти служити. І однією з причин було усвідомлення: якщо з Рубіком щось станеться, то я не зможу собі пробачити те, що в цей час був вдома. Ми воюємо зараз не лише за свободу, а й за виживання нації, тому байдуже хто ти, поет чи художник – кожен має робити що може для боротьби. Ми були на різних ділянках фронту і в різних бригадах, проте завжди тримали контакт і підтримували одне одного.

На війні відношення до поезії змінюється. Тепер це не цікава гра у створення текстів, не пошук влучних метафор і оригінальних образів, тепер це – засіб рефлексії і документування дійсності. Сергій якось згадував, що на війні перестав читати цивільну поезію. Вона здається позбавленою сенсу. І я згоден з цим. Вірші, написані на війні, в окопах – це думки на межі життя і смерті, тоді, коли кожна хвилина може бути останньою. І коли ми читаємо вірші наших побратимів і посестер, ми читаємо про спільний досвід, прожитий кожним по-своєму. З болем, з філософією, з чорним гумором. І особливо зворушують тексти, де ти можеш впізнати себе, свої думки, емоції, почуття.

У нас з Сергієм схоже бачення якісної поезії і тому допомагати одне одному у редагуванні віршів легше і цікавіше. Я захоплююся його вмінням писати, і так, як він описує досвід війни – не вміє ніхто. З гумором та іронією про біль і смерть. Так як ми постійно ділилися одне з одним віршами, то здається, що ми вдвох пишемо одну поетичну книгу про війну. У нас схожий досвід, і багато як спільного, так і різного у текстах. Тож, я вважаю, коли надрукують збірку Рубіка, то наші книги будуть добре доповнювати одна одну. Наче велика спільна картина з двох половин.

Майже всі мої військові вірші написані в окопах, а там часто немає часу підбирати найкращу риму, чи шукати ідеальні слова. Я писав, розуміючи, що це може бути мій останній вірш. Радів, коли вдавалося збігати на сусідню позицію, де був інтернет та опублікувати текст у мережі. Та коли Рубік бачив невдалі рядки, він завжди про це казав і мені доводилося виправляти. Бо, як зазначає Сергій у одному зі своїх віршів: “…навіть війна не знімає з тебе відповідальності писати добре. І навіть поезія не є індульгенцією від війни.”

 Для мене є дуже важливою його думка і оцінка моїх текстів, і для нього так само важлива моя оцінка. І я радий, що наші шляхи перетнулися.

Нещодавно я став хресним батьком для сина Рубіка, і тепер ми не лише побратими, а й родичі. Моя донька дуже любить “дядька Сергія”, а наші дружини також дружать. Хотілося б мати можливість спокійно жити своє життя, та поки війна триває. І ми плануємо ще повоювати вдвох у одному підрозділі. Я сподіваюсь, все вдасться.

DdN – Ми звикли думати про дружбу як про щось особисте, майже приватну чесноту. Але мене вражає те, яку роль вона відіграє як сила, що все тримає разом. Люди йдуть на війну, щоб стояти поруч із другом; воюють пліч-о-пліч; і повертаються в бій, бо не можуть змиритися з думкою, що підведуть одне одного. У цьому немає нічого романтичного. Дружба — це не красиві слова, а потужна сила, яка робить опір можливим. Ви з цим погоджуєтеся?

FR – Так, я абсолютно згоден з цим твердженням. Люди йдуть на війну захищати країну і свою землю. Йдуть воювати за свободу та щасливе майбутнє. Але це – абстрактні речі. Тому краще працює усвідомлення конкретного сенсу нашої боротьби. Ми захищаємо свої сім’ї. Наших дітей. Після подій у Бучі та деокупації частини українських територій всім зрозуміло, як поводяться окупанти. Вони вбивають і ґвалтують. Вони не мають милосердя. І зупинити їх можна лише на полі бою. Бажано, якомога далі від Дому.

Але справжній феномен війни – фронтова дружба. Тут, де від побратима чи посестри залежить твоє життя, формується неймовірно міцні зв’язки між людьми. Часто вони навіть міцніші за стосунки з сім’єю. Бо лише військовий побратим по-справжньому розуміє. Стає найріднішою людиною.

На війні важко. Деякі речі стоять поза межею того, що людина здатна витримати. Але ти не можеш відступити, розуміючи, що цим підведеш побратима. Всі несуть цю ношу, і якщо один відпускає – іншим стає важче. Тому найбільш героїчні вчинки мотивовані саме бажанням допомогти другу, врятувати його. Або помститися за полеглих. Ворог може думати, що коли вбиває українців, то зменшує опір. Але навпаки, у нас стає більше причин стояти до кінця.

DdN – Як ти зазначив раніше, більшість твоїх віршів були написані в окопах — звідси й назва твоєї збірки «Позиція». Через п’ятдесят років ці тексти читатимуть як одне з найважливіших і найточніших свідчень цієї великої війни — так само, як ми читаємо вірші Зіґфріда Сассуна чи Вілфреда Овена, щоб зрозуміти Першу світову. Книга поділена на сім частин, і кожна з них висвітлює окремий аспект цього людського досвіду. Чи з’явився цей поділ тоді, коли ти збирав вірші докупи? Як він тобі відкрився?

FR – Я дуже сподіваюсь, що творчість українських поетів-комбатантів займе помітне місце в літературі, і дозволить краще розуміти цю війну і людей на війні. Приємно освідомлювати, що у цій поетичній мапі будуть і мої твори. Але дивно чути порівняння з великими поетами. Час зробить найкращу оцінку моїх віршів, а я просто намагався писати про те що бачив і відчував.

І спочатку я не мав уявлення як буде виглядати моя книга, і не знав чи вона взагалі буде. Десь за рік моєї служби в піхоті, коли віршів вже було написано близько двадцяти, я також почав писати короткі прозові історії про окопне життя. Спочатку веселі, з гумором. Як от про мишей. Їх було дуже багато, і вони гризли все довкола. Зарядні кабелі, одяг та їжу, до якої могли дістатися. Коли ми спали, вони вилазили зі своїх нір у бліндаж і проводили танцювальні вечірки або репетирували рух військовим маршем стройовим кроком. Один-два, три-чотири… За день клейкими мишоловками ми могли спіймати більше десяти мишей. Це була справжня війна. Хоча мені завжди було їх трохи жаль. І пізніше миші навіть врятували життя моєму побратиму. Коли в бліндажі від газового обігрівача загорілася ковдра, миші розбудили його своїм писком. А інакше він міг би задихнутися від диму. 

Якийсь час я навіть думав об’єднати в одній збірці поезію з прозою. Та текстів ставало все більше, і зрештою, я зрозумів, що це мають бути дві окремі книги. 

Коли віршів назбиралося достатньо для повноцінної поетичної збірки, я все ще не поспішав віддавати макет видавцю. Було відчуття, наче чогось не вистачає. Кількох пазлів для повної картини. І кілька важливих віршів я написав, коли вже не служив у піхоті. Зокрема, про місто Вугледар, при обороні якого я отримав поранення, а багато моїх побратимів загинули. 

Тоді ж у мене з’явилося бачення структури книги. Я не хотів розміщувати вірші у хаотичному порядку, або за часом їх написання. У мене були різні за стилем і настроєм тексти, і логічно було б розділити їх по групах. Деякі категорії я визначив відразу: вірші з гумором, вірші про Дім, вірші про Смерть. В найперший розділ я помістив ті тексти, де ще зберігалась певна романтика війни, віра й надія. Пізніше з’явився ще розділ про військові будні, та розділ “Застиглі слова” – для образних, насичених метафорами віршів. Також після вагань, я таки вніс до книги розділ з деякими моїми віршами, які були написані до війни, та не ввійшли до попередньої моєї збірки. З одного боку, вони наче зайві серед військових, а з іншого боку – це частина старого мене, яка може показати контраст і зміни в творчості. 

А у Краматорську, на Донбасі, вже під час редагування макету книги я вирішив згадати що колись був художником і намалював ілюстрації та обкладинку. Кава замість акварелі добре підійшла для відтворення кольору окопної глини і атмосфери окопів.

Я не захоплююся нумерологією, але завважив що є певна гра чисел. У книзі є сім розділів (це хороше число, і я планував робити спочатку або 5 розділів, або 7). Також у більшості розділів по 7 віршів. Всього у книзі 43 вірша, а 4+3 дорівнює 7. Тож, сподіваюсь, три сімки принесуть удачу цій збірці. 

DdN – Сподіваюся, це не прозвучить надто пишномовно, але у вашій книзі відчувається певний шекспірівський вимір. Деякі вірші надзвичайно зворушливі. Інші, як ви й самі зазначали, відверто смішні. «Погляньмо на переваги цієї ситуації: той, хто помре сьогодні, вже не муситиме помирати наступного року», — жартує Шекспір у Генріху IV, частина друга. У вашій поезії теж багато такого чорного шибеницького гумору. Шекспір через образ Фібла висміює військовий набір, а ви написали блискучий вірш, у якому кепкуєте з тих армійських порад, що виявляються цілковито непрактичними на передовій. Складається враження, що воєнна поезія майже не може існувати без сміху — особливо в Україні. Ви з цим погоджуєтеся?

FR – Так, ви дуже влучно завважили про гумор з шибениці. На війні сміх – найкращий засіб для боротьби зі страхом і стресом. Сергій Рубнікович якось сказав: “Доки я можу сміятися – я живий”. І це правда. Якщо ми здатні побачити в ситуації щось комічне, смішне – вона перестає бути страшною. Як у тому випадку, коли я вперше їхав на бойове завдання і забув свій шолом. Тоді для мене це здавалося фатальною помилкою, кошмаром. Але вже скоро я жартував що наступного разу краще забути автомат, бо його важче нести. Ще одна постійна тема для жартів – це страх солдатів не просто загинути, а загинути в окопі під час відвідування туалету. Коли ти сидиш з рулоном туалетного паперу, то прислухаєшся до кожного звуку і думаєш: “Тільки б не тут… Головне – не загинути тут…”. Бо здається, що така смерть – ганебна. Та ми завжди підтримували одне одного і обіцяли, що навіть коли таке станеться, то ми будемо розповідати усім, що це була героїчна смерть у бою. І потім медаль дадуть “За сміливість”.

Чорний гумор – це важлива частина культури українського війська. Чорні жарти для солдатів – як пальне для військової техніки, без них ти не зможеш їхати далі, крізь біль і втрати. Ми сміємося з ворогів, сміємося одне з одного, та найбільше сміємося з Смерті. І мій улюблений жарт стосувався моєї цивільної професії. В окопах я розповідав, що пішов на війну для того, щоб збільшити клієнтську базу. Справа у тому, що моє цивільне місце роботи було в компанії, яка виготовляє могильні плити. Як художник-гравіювальник, робив портрети померлих на камені. Тож я з серйозним виразом обличчя пропонував своїм побратимам знижку на пам’ятник. “Це дуже вигідно, – розповідав я, – бо камінь щороку дорожчає, а так можна зафіксувати ціну. І це така річ, що точно знадобиться. Техніка може зламатись, смартфони потрібно оновлювати, одяг зношується, але могильна плита – це покупка на все життя. Вона не псується, не покривається іржею. Один раз купив – і більше не турбуєшся. Тим більше, класика завжди в моді. Можна поставити в гаражі, або сховати під ліжко. Навіть домовитись про зберігання у нашій фірмі. Треба лише інколи витирати пилюку”.

Гумор займає важливе місце у воєнній поезії. Так як неможливо написати армійські діалоги без використання лайливих слів, так і важко уявити книгу про піхоту без чорного гумору. І я радий, що зміг трохи поіронізувати свого часу, бо потім від втоми, виснаження і втрат друзів стало важко писати веселі вірші.

DdN – Слухайте, я не певен, що ми взагалі здатні якось завершити цю розмову — але давайте спробуємо. Якби мені довелося порадити, з чого почати людині, яка ніколи вас не читала, я б обрав три вірші: «Позиція» — бо це вже, по суті, класика; «Те, що завжди зі мною» — за його гумор і точність; і «День, коли» — за той масштаб і надзвичайну людяність, які розкриваються у вашій книжці. Чи це вдалий вибір? Які вірші ви самі порадили б людині, яка лише відкриває для себе вашу творчість?

FR –   Я очікував схоже питання. І мені завжди було ніяково оцінювати власні вірші. Звісно, деякі здаються мені більш вдалими, але тут важко сказати “цей вірш я люблю більше за всі інші”. Бо це не зовсім поезія в класичному розумінні. Це рефлексія на війну. Я не насолоджувався написанням, не намагався створити шедевр. Хоча письменницький азарт та відчуття хорошої поезії не зникають навіть на війні. Коли я писав у окопі, то намагався спіймати картинки реальності навколо. Історії, емоції, думки. Запахи, атмосферу. Те, що дозволило б потім читачу хоча б частково відчути те, що відчувають солдати. Деякі тексти навіть не схожі на вірші. Мінімум метафор, образності. Але там правда. 

Ваш вибір віршів дуже хороший, і я згоден з ним. “Те, що завжди ношу з собою” – особливий вірш, де я згадую про свої амулети, зокрема, іграшкову жабку, яку подарувала донька. Та до цього вірша я б додав ще “Бажання”. Там спогади про Дім і про один важливий ритуал. Щовечора моя донька шукала у небі першу зірку і загадувала бажання, щоб я повернувся додому. Коли я стояв на чергуванні в окопі, то теж дивився на зірки і загадував те ж саме бажання. Це поєднувало нас навіть попри відсутність зв’язку.

Також можу виділити іронічний вірш про лопату. Для піхотинців це особливий інструмент, це символ. Бо чим глибше ти в землі, тим більше маєш шансів вижити. Вірш “Гравітація” добре описує відчуття нічного чергування взимку. Коли час замерзає і майже не рухається. Щодо тексту “Позиція” – згоден повністю, це один з найвдаліших і найпоетичніших віршів збірки. Я написав його після загибелі побратима, якого вбила куля снайпера. Також дуже особливий текст про Вугледар. Наша бригада довго обороняла це місто проти величезної кількості ворогів, і це для нас усіх особливе місце. Але найважливіший для мене особисто вірш – “Відлік. Гра в класики”. Бо пам’ять про загиблих – це основа воїнської культури. Мені було дуже важко писати цей текст, але я мав його написати. Мої побратими витягли цей жереб, вони залишаться навіки у донбаській землі, але ми живі. І наш обов’язок – не дати іншим забути це. Бо доки ми пам’ятаємо, доки люди будуть читати про моїх загиблих друзів – доти вони живі. Та як у одну строфу вмістити пам’ять про людину? Описати її характер, звички, зовнішність? Я спробував. І сподіваюсь, це вдалося.

Також ви згадували вірш “День, коли…”. Я писав його спеціально для завершення книги. Він мав логічно підсумувати і завершити загальну картину збірки. І мені здалося, найкраще буде написати про наше майбутнє, якщо ми залишимося живі. Коли закінчиться війна. І я чітко бачу його. Теплий літній день, підсохлі соняшники на полях. Дорога додому. Можливість спокійно видихнути, розслабитись. Повернутися до своїх сімей. Але ми вже ніколи не зможемо забути те, що пережили тут. Відпустити те, що втратили. І ми обов’язково повернемося вже на звільнені від ворога землі, пройдемо тими стежками, де всюди була смерть, але тепер – тиша. Густа мертва тиша. Я знаю що ще повернуся на ту Позицію, де ми стримували ворога, де попри все, вдалося вижити. Бо той шматочок рідної землі – навіки буде моїм другим Домом. Бо саме там я народився знову, і став тим, ким є зараз. Я повернуся туди, спущуся в окоп, торкнуся стін траншеї. Знайду на одній з колод вирізаний ножем свій позивний. Пригадаю все хороше, що відбулося тут. Усіх друзів, їх обличчя, посмішки. І послухаю їх голоси у шепоті дерев.

Київ–Краматорськ, березень 2026 року

Fedir Rudyi, coffee ink drawing, Kramatorsk, 2025

French version.

DdN – C’est une joie de passer ce moment avec toi, Rudyi. Commençons par le comencement : où as-tu grandi, et comment la littérature est-elle entrée dans ta vie ?

FR – Je suis vraiment heureux d’avoir cette conversation avec toi, frère. Merci pour ton soutien à la culture ukrainienne et à notre armée. C’est une très belle question. Je suis né et j’ai grandi dans la petite ville de Brovary, près de Kyiv. Ma famille n’était pas aisée et, très tôt, nous avons vécu avec beaucoup de restrictions. Ma petite sœur et moi n’avions ni jouets coûteux ni consoles de jeux comme nos camarades. En réalité, je n’ai eu mon premier ordinateur qu’une fois entré à l’université. Tandis que mes amis parlaient des derniers jeux vidéo et passaient des heures devant un écran, je n’avais qu’une seule passion, un unique divertissement : la lecture.

Nous avions à la maison une bibliothèque assez fournie. Mon grand-père et mon père aimaient lire et achetaient constamment des livres. Quand j’étais à l’école, le plus beau cadeau d’anniversaire que me faisait mon père était toujours un livre. Je lisais énormément — tous les jours. Une fois que j’avais épuisé ce qui m’intéressait à la maison, je me suis mis à emprunter des ouvrages à la bibliothèque de l’école. Plus tard, je me suis inscrit dans deux autres bibliothèques de la ville.

À cette époque, mes auteurs préférés étaient Jack London, Jules Verne, O. Henry, Mayne Reid et Mark Twain. Avant même de les étudier en classe, j’avais lu Notre-Dame de Paris de Victor Hugo et, sur les conseils de mon père, L’Homme qui rit. Je me souviens aussi des nouvelles de James Aldridge.

J’éprouvais une fierté discrète à comprendre et à connaître des choses dont mes camarades n’avaient jamais entendu parler. Mon affection allait aux classiques du roman historique — La Flèche noire de Stevenson, Ivanhoé de Walter Scott. J’étais aussi fasciné par les romans ukrainiens consacrés à l’époque héroïque des cosaques et à la lutte de notre peuple pour la liberté. Je lisais sur la Rus’ de Kyiv et ses grands princes — Sviatoslav le Brave, Volodymyr le Grand.

J’adorais les récits sur les peuples autochtones d’Amérique et je dévorais bien sûr les livres de Fenimore Cooper ainsi que les histoires d’Ernest Thompson Seton. Je me jetais sur les nouveaux livres comme les enfants sur des friandises, et le soir, après l’école, je plongeais dans ce monde inconnu, la littérature.

À l’université, j’ai découvert Stephen King. J’ai beaucoup lu Remarque, Somerset Maugham et Hemingway. Le style de Faulkner m’a profondément marqué. J’ai aussi fréquenté Hesse et Max Frisch.

Et puis avec le temps, j’ai cessé de lire autant. Pas le temps ni l’énergie. Ce n’est qu’une fois dans les tranchées, cherchant une forme d’échappatoire, que je suis revenu aux livres. Fuite illusoire hors de la réalité, certes, et pourtant la chose a fonctionné. Impossible de me souvenir de tous les ouvrages que j’ai lus au front, mais le genre Dark Fantasy était la plus facile à absorber : l’univers du Sorceleur de Sapkowski et L’Empire de Meekhan de Robert Wegner.

Et j’ai beaucoup écrit. D’abord de la poésie, puis des nouvelles inspirées de mon expérience dans l’armée — d’abord des anecdotes humoristiques de tranchée, puis des récits beaucoup plus sombres, tragiques. Il m’importait de décrire mes frères d’armes aussi intensément et fidèlement que possible – positionnés là sur la ligne fragile entre la vie et la mort. Montrer comment nous vivons, ce que nous pensons, comment nous faisons face à la peur, comment nous faisons face au désespoir. Montrer, aussi, comment nous évoluons.

Je peux donc dire que la littérature a toujours été à mes côtés, qu’elle m’a soutenu dans les moments difficiles. Elle aide à traverser les épreuves les plus dures — mais elle exige quelque chose en retour.

Je ressens un besoin et un devoir d’écrire sur cette guerre, même si le fait de se souvenir de certains thèmes et de certaines histoires ravive ces moments douleureux.

DdN – L’imminence de la mort dans les tranchées fait qu’il vaut mieux écrire un poème imparfait que pas de poème du tout, même si, lorsque tu l’envoies à ton frère d’armes, celui-ci te demandera : « pourquoi as-tu choisi ce mot ? », ou bien : « es-tu sûr que c’est le bon ?». Pourrais-tu évoquer pour nous l’amitié que tu entretiens avec Serhii Robnikovytch, qui est aussi une formidable écoute entre deux poètes situés à des endroits différents de la ligne du front ?

FR – Quoi que l’on fasse dans la vie, on a besoin de quelqu’un à ses côtés. Quelqu’un qui croit en vous, qui vous pousse quand vous êtes à bout, qui vous rappelle pourquoi vous avez commencé. Quelqu’un qui vous comprend — surtout quand tout paraît absurde. Pour moi, cette personne, c’est Serhiy. Et ce qui nous unit, c’est la littérature.

Nous nous sommes rencontrés quelques années avant la guerre totale, lors d’un concours de poésie. Je me souviens avoir été frappé par la force de ses textes — pas seulement par son talent, mais par le fait qu’il avait déjà une voix bien à lui. Des images fortes, des métaphores audacieuses, un rythme qu’on n’entendait chez personne d’autre. Nous avons commencé à parler de livres, de poésie, de ce que devrait être l’écriture. Les heures passaient sans qu’on s’en rende compte. Très vite, nous avons eu l’impression de nous connaître depuis toujours.

Nous sommes devenus les premiers lecteurs l’un de l’autre. Des lecteurs exigeants. J’ai lu sa trilogie de fantasy encore inachevée, il a lu mon roman inédit. Nous avons passé nos poèmes au crible, ligne par ligne. Même les meilleurs écrivains ont besoin de quelqu’un de confiance pour leur dire la vérité — et c’est encore mieux quand cette personne est elle-même écrivain. En fait, nous étions des lecteurs idéaux l’un pour l’autre.

Serhiy est extrêmement méticuleux. Si une rime est faible, il la supprime. Si le rythme accroche, il le corrige. Il aime le travail d’écriture pour lui-même, sa précision. J’ai beaucoup appris de lui. Moi, je suis parfois plus indulgent, je me dis qu’une aspérité peut aussi donner quelque chose d’humain. Rubik, lui, ne me laisse rien passer. Il repère la ligne paresseuse que mes yeux fatigués ne voient plus — et il me force à la réécrire. J’essaie de lui rendre la pareille, même si ses poèmes sont souvent plus concis que les miens.

Quand la Russie a envahi l’Ukraine, Serhiy s’est engagé dans l’armée. Moi, au début, je suis resté à l’arrière, en faisant du volontariat là où je pouvais, en essayant de me rendre utile — mais j’avais toujours l’impression que ce n’était pas suffisant. J’en éprouvais une sorte de honte silencieuse.

À la fin de l’année 2022, il est devenu évident que cette guerre allait durer. Alors je me suis engagé à mon tour. En partie parce que je savais que s’il lui arrivait quelque chose pendant que je restais chez moi, je ne me le pardonnerais jamais. Nous nous battons non seulement pour un territoire, mais pour la survie même de notre nation. Peu importe ce que l’on fait, l’important est de faire ce que l’on peut.

Nous nous sommes retrouvés dans des brigades différentes, sur des secteurs différents du front ; mais nous n’avons jamais cessé de nous lire et de nous encourager.

La guerre change la poésie. Il ne s’agit plus de belles formules ou de métaphores élégantes. La poésie devient une manière de survivre à ce qui arrive. De le consigner. D’essayer de lui donner un sens. Serhiy m’a dit un jour qu’il avait arrêté de lire la poésie « civile » pendant la guerre — elle lui paraissait détachée de la réalité, presque irréelle. J’ai compris immédiatement ce qu’il voulait dire.

Les poèmes écrits dans les tranchées sont écrits au bord de la vie. Parfois on ne sait même pas si l’on sera encore en vie le lendemain. Quand nous lisons les poèmes d’autres soldats, nous nous y reconnaissons immédiatement — la peur, l’épuisement, l’humour noir.

Serhiy a un vrai don pour écrire sur la guerre sans perdre son ironie. Il parle de la douleur et de la mort avec une lucidité qui ne sonne jamais faux.

Comme nous échangions constamment nos poèmes, il nous arrive d’avoir l’impression d’écrire un seul et même livre à deux voix — deux regards sur la même guerre, légèrement décalés. Je crois que lorsque le recueil de Rubik paraîtra, nos livres se répondront parfaitement, comme les deux moitiés d’un même ensemble.

La plupart de mes poèmes de guerre ont été écrits dans les tranchées, souvent à la hâte, sans le temps de retravailler un vers. En écrivant, je savais que ce serait peut-être la dernière chose que j’écrirais de ma vie. Quand je parvenais à atteindre une position où il y avait internet et que je pouvais publier un poème, c’était une petite victoire. Et quand Rubik me signalait une ligne faible, je la réécrivais. Comme il me l’a dit un jour : « La guerre n’est pas une excuse pour faire de la mauvaise littérature.»

Son avis compte pour moi. Le mien compte pour lui. Je suis vraiment reconnaissant que nous soyons là l’un pour l’autre.

Récemment, je suis devenu le parrain de son fils. Nous ne sommes donc plus seulement frères d’armes — nous sommes une famille. Ma fille adore « l’oncle Serhiy ». Nos femmes sont amies. Tout ce que nous voulons vraiment, c’est vivre tranquillement, en paix. Mais la guerre continue. Nous espérons servir un jour dans la même unité. J’espère que cela arrivera.

DdN – Nous avons tendance à considérer l’amitié comme une vertu privée, mais je suis frappé par sa fonction organisationnelle au sein de l’armée. On s’engage pour rejoindre un ami, on se bat à ses côtés, et l’on retourne au front parce qu’on ne supporte pas l’idée de le laisser se battre tout seul. L’amitié n’est pas un à-côté émotionnel, un détail charmant — c’est une force essentielle qui rend la résistance possible. Serais-tu d’accord avec cette observation ?

FR – Oui, je suis tout à fait d’accord avec ça.

Les gens vont à la guerre pour défendre leur pays et leur terre. Ils se battent pour la liberté et pour un avenir meilleur. Mais ce sont des idées abstraites. Ce qui vous pousse vraiment à tenir, ce sont des choses concrètes. Nous défendons nos familles. Nos enfants. Après Boutcha et la libération de certains territoires occupés, tout le monde a compris comment se comportent les envahisseurs. Ils tuent. Ils violent. Ils n’ont aucune pitié. Et la seule manière de les arrêter, c’est sur le champ de bataille — le plus loin possible de chez nos propres maisons.

Mais le vrai phénomène de la guerre, c’est l’amitié du front. Quand votre vie dépend de la personne qui est à côté de vous, des liens se créent qui sont incroyablement forts — parfois plus forts encore que les liens familiaux. Seul un autre soldat peut vraiment comprendre cela. Cette personne devient plus proche de toi que n’importe qui d’autre.

La guerre est dure. Certaines choses dépassent ce qu’un être humain devrait avoir à supporter. Mais on ne peut pas reculer en sachant qu’on abandonnerait un frère ou une sœur d’armes. Tout le monde porte le même poids, et si quelqu’un le lâche, il devient plus lourd pour les autres. C’est pour cela que les actes les plus héroïques naissent du désir d’aider un camarade, de le sauver — ou de venger ceux qui sont tombés.

L’ennemi peut croire qu’en tuant des Ukrainiens il affaiblit notre résistance. En réalité, il nous donne encore plus de raisons de tenir, et jusqu’au bout.

DdN. Comme tu l’as indiqué plus haut, la plupart de tes poèmes ont écrit dans les tranchées, d’où le titre de ton recueil, «Position». On lira ces poèmes dans 50 ans comme l’un des témoignages les plus importants et les plus précis sur ce conflit majeur, au sens où nous lisons les poèmes de Siegfried Sassoon ou de Wilfred Owen pour comprendre la guerre de 14. Le livre est divisé en 7 parties, et chacune des partie illustre un aspect de cette expérience humaine. As-tu découvert cette division au moment de réunir tes poèmes ? Comment s’est-elle imposée à toi ?

FR —J’espère sincèrement que l’œuvre des poètes-combattants ukrainiens trouvera une place visible dans la littérature et permettra de mieux comprendre cette guerre et ceux qui la vivent. Il est réconfortant de savoir que mes propres poèmes pourront peut-être faire partie de ce paysage poétique. Mais il m’est encore étrange de m’entendre comparer à de grands poètes. Le temps sera le meilleur juge de mon travail — pour ma part, j’ai simplement essayé d’écrire ce que je voyais et ce que je ressentais.

Au début, je n’avais aucune idée de ce que serait mon livre, ni même s’il existerait un jour. Après environ un an dans l’infanterie, alors que j’avais déjà écrit une vingtaine de poèmes, j’ai commencé à écrire aussi de courts récits en prose sur la vie dans les tranchées. Au départ, c’étaient des textes légers, plutôt drôles — par exemple sur les souris. Il y en avait une quantité incroyable, et elles grignotaient tout ce qu’elles trouvaient : les câbles de charge, les vêtements, et toute nourriture laissée à portée. Quand nous dormions, elles sortaient de leurs trous dans l’abri fortifié et semblaient organiser de véritables bals, ou répéter des exercices de marche militaire. Un-deux, trois-quatre…

En une seule journée, on pouvait en attraper plus de dix avec des pièges collants. C’était une vraie guerre. Même si, au fond, j’avais toujours un peu pitié d’elles. Plus tard, les souris ont même sauvé la vie de l’un de mes camarades. Une couverture avait pris feu dans l’abri à cause d’un chauffage au gaz, et leurs couinements l’ont réveillé. Il serait mort asphyxié par la fumée, sans elle.

Pendant un moment, j’ai même pensé réunir poésie et prose dans un seul livre. Mais les textes se multipliaient, et j’ai fini par comprendre qu’il faudrait en faire deux ouvrages distincts.

Finalement, j’ai réuni assez de poèmes pour en faire un recueil. J’ai pourtant hésité avant d’envoyer le manuscrit à l’éditeur. J’avais l’impression qu’il manquait encore quelque chose — l’ultimes pièces du puzzle.

Certains des poèmes les plus importants ont été écrits après mon départ de l’infanterie. L’un d’eux est consacré à la ville de Vuhledar, où j’ai été blessé pendant la défense de la ville et où beaucoup de mes camarades sont tombés.C’est à ce moment-là que j’ai aussi commencé à voir plus clairement la structure du livre.

Je ne voulais pas disposer les poèmes au hasard ni simplement suivre l’ordre dans lequel ils avaient été écrits. Les textes étaient très différents par leur ton et leur style, et il m’a semblé plus logique de les regrouper. Certaines catégories se sont imposées d’emblée : les poèmes humoristiques, les poèmes sur la Maison, les poèmes sur la Mort. Dans la première partie, j’ai placé les textes où subsistait encore une certaine vision romantique de la guerre — avec la foi et l’espoir. Puis vient une section consacrée à la vie quotidienne des soldats, et une autre intitulée Mots gelés, qui rassemble les poèmes plus imagés, chargés de métaphores. Après quelques hésitations, j’ai aussi décidé d’inclure une section avec quelques poèmes écrits avant la guerre et absents de mon précédent recueil. D’une certaine manière, ils peuvent sembler déplacés au milieu des poèmes de guerre, mais ils représentent aussi une part de ce que j’étais avant — et ils montrent le contraste, les changements dans mon écriture.

A Kramatorsk, dans le Donbass, en relisant le manuscrit final, je me suis souvenu que j’avais autrefois été peintre. J’ai donc décidé de réaliser moi-même les illustrations et la couverture. Le café, plutôt que l’aquarelle, s’est révélé parfait pour restituer la couleur de l’argile des tranchées et l’atmosphère qui y règne.

Je ne suis pas particulièrement amateur de numérologie, mais j’ai tout de même remarqué un petit jeu de chiffres. Le livre est composé de sept sections (un bon chiffre — au départ j’hésitais entre cinq et sept). La plupart de ces sections contiennent aussi sept poèmes. Au total, le recueil en compte quarante-trois, et 4 + 3 font 7. Alors j’espère que ces trois sept porteront un peu chance au livre…

DdN — Pardon si ça sonne pompeux, mais ton livre possède une dimension shakespearienne. Certains poèmes sont profondément émouvants ; d’autres, comme tu l’as souligné, sont franchement comiques. « Voyons le bon côté des choses : celui qui meurt aujourd’hui n’aura pas à mourir l’année prochaine », lance Shakespeare dans Henry IV, deuxième partie. On retrouve beaucoup de cet humour noir dans ta poésie. Shakespeare se sert du personnage de Feeble pour tourner en dérision le recrutement militaire, et tu as écrit un poème pour tourner en dérision ces conseils militaires qui s’avèrent totalement inutiles sur le terrain. On a presque l’impression que la poésie de guerre ne pourrait pas fonctionner sans cet humour noir — surtout en Ukraine…

FR —Oui, tu as tout à fait raison. À la guerre, rire est la meilleure façon de lutter contre la peur et le stress. Serhii [Rubnikovych] m’a dit un jour : « Ecoute, tant que je peux rire, c’est que je suis encore en vie. » Et c’est vrai. Dès qu’on parvient à voir quelque chose de drôle ou d’absurde dans une situation, elle devient aussitôt moins terrifiante. Je m’en suis rendu compte la première fois que je suis parti en mission de combat en oubliant mon casque. Sur le moment, cela m’a paru une erreur fatale, un véritable cauchemar. Mais très vite, j’en ai ri en disant que la prochaine fois il vaudrait mieux oublier mon fusil, puisque c’est plus lourd à porter. Un autre sujet de plaisanterie récurrent chez les soldats, c’était la peur non seulement de mourir, mais de mourir dans la tranchée… en allant aux toilettes. Quand on est assis là avec un rouleau de papier toilette à la main, on écoute le moindre bruit et on se dit : « Pas ici… surtout pas ici… le principal, c’est de ne pas mourir ici…» Parce qu’on a l’impression qu’une telle mort serait particulièrement honteuse. Solidaires comme nous l’étions, nous nous promettions que si jamais cela arrivait, nous dirions à tout le monde qu’il s’agissait d’une mort héroïque au combat. Et que cette mort se solderait par une médaille « Pour le courage».

L’humour noir fait partie intégrante de la culture militaire ukrainienne. Pour les soldats, les blagues sombres sont comme le carburant des véhicules militaires : sans elles, on ne peut pas continuer à avancer malgré la douleur et les pertes. Nous rions de l’ennemi, nous rions les uns des autres, mais surtout nous rions de la mort elle-même.

Ma plaisanterie préférée avait un rapport avec ma profession dans la vie civile. Dans les tranchées, je disais souvent que j’étais venu à la guerre pour élargir ma clientèle. Dans la vie civile, je travaillais pour une entreprise qui fabrique des pierres tombales. J’étais graveur : je sculptais dans la pierre les portraits des défunts. Alors, avec un air parfaitement sérieux, je proposais à mes camarades une réduction sur leur monument. « C’est vraiment une bonne affaire, j’ai cru bon de leur expliquer. La pierre devient plus chère chaque année, alors autant fixer le prix dès maintenant. Et puis c’est quelque chose dont tu auras forcément besoin un jour. Le matériel peut tomber en panne, les smartphones doivent être remplacés, les vêtements s’usent — mais une pierre tombale, c’est un achat pour la vie. Ça ne se gâte pas, ça ne rouille pas. Tu l’achètes une fois et tu n’as plus à t’en soucier après. Quant aux pierres tombales classiques, elle sont indémodables. Tu peux la garder dans le garage, ou la glisser sous ton lit. Tu peux même la laisser en dépôt chez nous. Il suffit juste de la dépoussiérer de temps en temps.»

L’humour occupe une place importante dans la poésie de guerre. De la même façon qu’il est impossible d’écrire des dialogues de soldats sans jurons, il est difficile d’imaginer un livre sur l’infanterie sans humour noir. Et je suis heureux d’avoir réussi, à un moment donné, à écrire certains poèmes avec une pointe d’ironie, parce qu’avec la fatigue, l’épuisement et la perte d’amis, il devient ensuite beaucoup plus difficile d’écrire des poèmes légers.

DdN — Écoute, je ne suis pas sûr que nous soyons capables de mettre un terme à cette conversation — mais essayons quand même. A quelqu’un qui ne t’a jamais lu, je conseillerais trois poèmes : «Позиція» (Position), parce que ce poème est déjà un classique ; «Те, що завжди зі мною» (Ce que je porte toujours avec moi..), pour l’humour et la précision ; et «День, коли» (Le jour où…), pour l’ampleur et l’extraordinaire humanité qui se dégagent de ton livre. Est-ce un bon choix ? Quels poèmes choisirais-tu afin de guider le lecteur dans ton univers ?

FR – Je m’attendais un peu à une question comme celle-ci, et j’ai toujours été mal à l’aise à l’idée de juger mes propres poèmes. Bien sûr, certains me semblent plus réussis que d’autres, mais il m’est difficile de dire : « c’est celui que je préfère ». Parce que ce n’est pas vraiment de la poésie au sens classique. C’est une réflexion sur la guerre. Je n’ai pas pris plaisir à l’écrire, et je ne cherchais pas à créer un chef-d’œuvre. Et pourtant, l’instinct d’écrivain, le sens de ce qui fait un bon poème, ne disparaît pas, même en temps de guerre.

Quand j’écrivais dans la tranchée, j’essayais de saisir des fragments de la réalité autour de moi — des histoires, des émotions, des pensées. Des odeurs, une atmosphère. Quelque chose qui permette au lecteur, au moins en partie, de ressentir ce que ressentent les soldats. Certains de ces textes ne ressemblent même pas à des poèmes. Il y a très peu de métaphores, très peu d’images. Mais ils disent la vérité.

Ta sélection de poèmes est très bonne, et je la partage. Ce que j’emporte avec moi est un texte particulier, où je parle de mes amulettes — notamment d’une petite grenouille en peluche que m’a offerte ma fille. Mais j’ajouterais aussi Souhait. Il parle des souvenirs de la maison, et d’un petit rituel. Chaque soir, ma fille cherchait la première étoile dans le ciel et faisait le vœu que je rentre à la maison. Lorsque j’étais de garde dans la tranchée, je regardais moi aussi les étoiles et faisais le même vœu. C’est cela qui nous reliait, même sans aucun moyen de communiquer.

Je distinguerais aussi le poème ironique sur la pelle. Pour les fantassins, c’est un outil à part — presque un symbole. Plus on est enfoui dans la terre, plus on a de chances de survivre. Le poème «Gravité» restitue la sensation des tours de garde nocturnes en hiver, quand le temps se fige et n’avance presque plus. Quant à Position, je suis tout à fait d’accord — c’est l’un des textes les plus forts et les plus poétiques du recueil. Je l’ai écrit après qu’un de mes camarades a été tué par un sniper.

Il y a aussi un texte très important sur Vuhledar. Notre brigade a défendu cette ville pendant longtemps face à des forces écrasantes, et elle reste pour nous tous un lieu à part. Mais le poème le plus important pour moi, personnellement, est Décompte. Marelle. Parce que le souvenir des morts est au cœur de la culture du soldat. Il a été très difficile à écrire, mais je devais le faire. Mes camarades ont tiré le mauvais lot — ils resteront à jamais dans la terre du Donbass, tandis que nous sommes encore en vie. Et c’est à nous de veiller à ce que personne ne les oublie. Car tant que nous nous souvenons, tant que des lecteurs découvrent mes amis tombés, ils sont encore vivants. Mais comment faire tenir la mémoire d’un être humain dans une seule strophe ? Son caractère, ses habitudes, son visage ? J’ai essayé. J’espère y être parvenu.

Tu as également mentionné le poème Le jour où… Je l’ai écrit pour clore ce recueil. Il devait rassembler tous les éléments, achever le tableau d’ensemble. Il m’a semblé que le meilleur moyen d’y parvenir était d’écrire sur notre avenir — si nous survivons. Quand la guerre sera finie. Je le vois très clairement : une chaude journée d’été, les tournesols qui sèchent dans les champs, la route du retour. La possibilité de respirer, enfin, de se détendre, de retrouver nos familles.

Mais nous n’oublierons jamais ce que nous avons vécu ici. Nous n’abandonnerons jamais ce que nous avons perdu. Et nous reviendrons, inévitablement, sur cette terre libérée de l’ennemi. Nous marcherons sur ces mêmes chemins où la mort était partout — et où il n’y a plus maintenant que le silence. Un silence épais, oui – un silence de mort.

Je sais que je retournerai à cette position où nous avons tenu la ligne, où, contre toute attente, nous avons survécu. Car ce morceau de terre natale sera pour toujours ma seconde maison. C’est là que je suis né une seconde fois — que je suis devenu celui que je suis aujourd’hui. J’y retournerai, je descendrai dans la tranchée, je toucherai les parois. Je retrouverai mon nom gravé au couteau dans une poutre. Je me souviendrai de tout ce qu’il y a eu de bon là-bas. De tous mes amis — leurs visages, leurs sourires. Et j’entendrai leurs voix dans le murmure des arbres.

Kyiv-Kramatorsk, mars 2026

Cover photo credit : David di Nota, “Fedir Rudyi, somewhere near Pokrovsk”, 2025.

Read a selection of Fedir’s poems here.

***