Kyiv Desk.

If you happen to be in London, please consider attending the premiere of Valeriy Puzyk’s play, Heaven to Earth Plus, directed by Sandra Topolska, on 12 September.

Valeriy Puzyk is not only one of the bravest people I have met in the Ukrainian army; he is also one of the most compelling writers of today’s Ukrainian Renaissance, as well as the editor of his friend, the great late poet Maksym Kryvtsov. I had the pleasure of discussing Valeriy’s play with its director, a remarkable artist born and educated in Kyiv. Sandra Topolska is the founder and leader of Shum, a London-based Ukrainian theatre community created especially for refugees. She talks to us about her work, her actors, and the importance of remaining united in the face of adversity.

English and Ukrainian versions.

DdN – “Heaven to Earth Plus” tells the story of six Ukrainian soldiers. It is set just fifteen kilometres from the front line. The play immediately immerses us in a starkly realistic world where hunger, exhaustion and dark humour are defining features of life at the front. How important was it for you to anchor the play firmly in the reality of war?

S.T – Valeriy is not just a writer. He is also a soldier who has spent much of his time on the front line. His view of war comes from his own experience, which makes his story and his play especially important for audiences in London. As for me, I left Ukraine in March 2022, and over the past few years, I have realised how important it is to form a picture of my reality not only through social media and news channels, but also through art. I truly believe that art is a universal language that can offer a deeper understanding of the transformation we are all going through. Theatre is one of those powerful instruments that can bring together different forms and disciplines of art, as well as different perspectives. I believe it is therefore one of the most powerful ways to show the reality of Ukraine today — a reality in which people have found themselves in extraordinary circumstances, where their familiar world has fallen apart and they are forced to navigate an entirely new one.

In relation to the war, my goal was to find a way to express existential fear, humanity, vulnerability and strength at the same time. For me, this would not be possible without surrealism. Surrealism allows us to cross the boundaries between dream and reality, between this world and the afterlife. In my understanding, this form of art creates space for everything that we cannot fully explain, but nevertheless have to deal with — consciously or subconsciously. In the context of war, this space between reality and the surreal becomes especially important, because there are experiences that are difficult, or sometimes even impossible, to express through realism alone.

DdN – The play would not be truly realistic without giving voice to the soldiers’ “delirium”. Hence the presence of the witches. I guess delirium is not the right word. What exactly is their function in the play, and, perhaps more broadly, in Ukraine’s culture?

S.T – I took water nymphs, or “mermaids,” as we call them in Ukrainian mythology, and placed them at the centre of the afterlife. They interact with the inner worlds of the soldiers, revealing their deepest fears and desires. Mermaids are a very powerful cultural archetype in Ukrainian mythology. They symbolise justice and often appear to avenge the souls of those who died unnatural deaths.

According to Ukrainian mythology, they are also local spirits responsible for maintaining the balance of forces within families. That is why their appearance in the play is accompanied by ritual songs through which the mermaids make it clear that they have always been part of this land and always will be, regardless of whether there is peace or war.

All souls, in one way or another, belong to their world. We also have a character called “She,” who is a sacred composite image of all the women the soldiers have loved throughout their lives. She appears as a phantom, offering protection and reminding them of the power of love.

There is also a figure of Death, represented as an Angel-Girl. She has a very similar appearance and function to the soldiers themselves, almost as if Death has taken on the same military role. She looks very realistic and is closely connected to the world of military duty. All of these characters interact as parts of one world. That is why I changed the title of the play to Heaven to Earth Plus. The title refers to the connection between this reality and the afterlife. In the play, that connection happens through fear: every time we overcome our fear, the boundary between these two worlds disappears, and we receive a signal from somewhere beyond our control.

DdN – Valeriy edited with great care the extraordinary wartime diary of his friend, Maksym Kryvtsov, a central figure in contemporary Ukrainian literature. Your direction gives full expression to the play’s poetic dimension. Could you tell us more about this side of the play?

S.T – Oh yes, it’s a very interesting and, I would say, mystical story. When I first read Valeriy’s play, my first thought was: there should be poems in it. And I felt that they should be Maksym’s poems, even though at that time I didn’t know that Valeriy and Maksym were friends, and unfortunately, I never knew Maksym personally. But once I incorporated some of his poems into the monologues and added one of his poems, which is now well known as the song “Don’t Walk Here, Don’t Step In,” I couldn’t imagine the play without them anymore.

For me, the play became a dialogue between two important figures in Ukrainian culture — two brothers, artists and philosophers. Even though one of them was killed in the war, this dialogue continues through the play.

I didn’t know how Valeriy would react to these changes, and I was worried that it might be very personal or even triggering for him. But when we met and talked through everything, I became confident that adding this poetic dimension would make the play much deeper and, ultimately, much more meaningful.

Maksym’s poems embody the very essence of what I mean by surrealism. They help perceive a reality that would otherwise be completely impossible to accept, allowing us to step beyond the boundaries of that reality. And I believe this is precisely what makes it possible for a person to exist between two worlds — the reality of war, and another reality in which war has not always existed and will not always exist. So, “Plus” here refers to the technical way soldiers receive and confirm each other’s messages.

DdN – Could you tell us more about the Shum community ? How did it come about ?

S.T – In 2025, I discovered a Ukrainian singing community called Spivanka in London. It was a gathering of Ukrainians who came together to sing folk songs. Most of the participants were amateurs, but they sang from their from heart and it was very touching. I immediately felt that we could do something theatrical with this community. I approached the leader of Spivanka, Solomia Dzhurovska, with an idea to create an autobiographical play based on my own experience of coming to England and everything that happened to me in the period leading up to Russia’s full-scale invasion of Ukraine. Solomia fully supported the idea and became the producer of the project.

This was how Viddani/Devoted began. Together with the Spivanka singers, we created a Ukrainian musical theatre piece consisting of approximately 85% Ukrainian folk songs, performed live with musical accompaniment. The production was presented twice in London. The first presentation took place at Theatre Deli as a work-in-progress. This format gave us the opportunity to receive immediate feedback from the audience, reflect on it and make changes before presenting the piece again the following day.

The second presentation was the full premiere at The Space Theatre. We deliberately did not turn anyone away who wanted to participate. As a result, we created a cast of twelve people — a relatively large collective for a first production, especially when working with non-professional performers. I am not a theatre director by education; I consider myself more of a philosopher. But directing Viddani gave me an opportunity to bring together different parts of myself: music, theatre, philosophy, observation, research and personal experience.

Through this process, I even began to think that a theatre community could become a practical platform for my academic research — research that I started many years ago in Ukraine but never completed. At the same time, I felt that I was working on an equal level with the people around me. For many of them, being on stage was a completely new experience. I was interested not only in directing them, but in discovering what could emerge from the encounter between their individual experiences, their voices and the theatrical process.

For Ukrainians living in the UK, this became particularly important. It created a space where they could develop and explore their cultural identity in a foreign country, while also creating something new together rather than simply preserving something from the past.

Theatre became a kind of therapy for us — not only through the final performance, but throughout the entire process of creating it. We were not simply producing a play; we were building a community in which people could share their thoughts and experiences and discover new ways of expressing themselves. After the final performance of Viddani in January 2026, it became obvious to me that we had created something more than a play. We had created a community — but this community needed its own name.

The name came to me through the main character of the play, Shum. In Ukrainian, shum means “noise.” For me, noise represents a primordial environment — a state of chaos from which structure emerges and meaning begins to take shape. It is the space before something has been organised, when different voices, ideas, experiences and possibilities exist simultaneously. This became a metaphor for what we had experienced ourselves. That is how Viddani brought us to a new level of both personal and professional development.

DdN – Even if the Shum community was already well established in London, casting the right actor in the right role is never easy. How did you go about casting Valeriy’s play?

S.T – As I said, we didn’t refuse anyone who wanted to be part of the first production. Our goal was to give everyone who wanted to try themselves on stage a chance.

This time, I was lucky to have two very different people in our team: one professional actor from Ukraine and one emerging British actor. But I believe that developing acting skills doesn’t necessarily require previous experience. It is based on the desire to play, to explore, and to express yourself.

That’s why I didn’t put too much emphasis on casting. Instead, I invited the people who had responded to our first project and expressed an interest in being part of it.

Heaven to Earth Plus has brought together an amazing and talented group of people. Among us are professional musicians Dmytro Fonariuk, Nataliia Huz, and Peter Sawula; poet Matvii Smirnov; doctor Yosyp Harha; singers Tetiana Makovei and Victoriia Khadzhyu; composer Mathieu Robert; designer Nina Davydova; costume designer Iryna Vasiuk; professional actor Volodymyr Protsiuk; and violinist Olga Koniv.

Everyone comes from a different background and brings their own experience, personality, and creativity to the project. I believe that this diversity is what makes our team and our production truly special. I have received so much trust, intensity, inspiration, and creative energy from every member of our team. I must add that none of this would have been possible without the support of Old Diorama Arts Centre, which provided us with excellent rehearsal conditions. But of course, the most precious thing of all is seeing the result of our work come to life on stage.

DdN – I was lucky enough to attend a couple of rehearsals, and I know how much time and energy you devoted to the language. Is there a Ukrainian word, concept or idea in Valeriy’s play that you found particularly difficult to convey in English ?

I can’t say that there was something specific while I was making the changes, but creating a bilingual play is quite challenging in itself.

From the beginning, it was clear to me that we have a universal language of music and folk songs on one hand, so I decided do not translate the songs into English. Because I felt that they would lose their meaning and emotional power.

And on the other hand, we have dialogues that are entirely in English. For some of the actors, working with a text in a foreign language is very difficult, especially when it comes to pronunciation and delivering the lines naturally. But they never gave up. They were willing to work hard, practise their pronunciation, and keep improving.

For me, this process has also been about finding a balance between the two languages and allowing both of them to exist naturally within the performance. Sometimes we spent five hours rehearsing continuously, working on the text until it sounded alive and natural and felt familiar to a British audience.

We received a lot of positive feedback. People told us that the symbolism and beauty of the Ukrainian songs made them feel as though they had started to understand the Ukrainian language even more, even without speaking it. For me, that was one of the best pieces of feedback we could have received. It showed that music and emotion can communicate across languages and also confirmed the importance of bringing Ukrainian theatre to an international stage.

DdN – Art plays a vital role in keeping the Ukrainian diaspora together. This mission clearly lies at the heart of your work as a theatre director. How do you see theatre contributing to that sense of unity?

I think that one of the crucial missions of theatre is to unite Ukrainians. This is especially important here in the UK, where the Ukrainian diaspora consists of people who arrived long before the full-scale invasion and those who came because of the war.

These are two very different groups, shaped by different experiences and, in some ways, divided by two different perspectives: the dream of returning home on one side, and the conscious choice to leave on the other. Their relationships with Ukraine and their perceptions of Ukrainian culture can therefore be very different.

I believe theatre has the power to bring these two worlds together by returning to the foundations of our shared identity — our mythology, history, traditions, and the long process through which Ukrainian culture has developed. By creating a space where these different experiences can meet, theatre can help us recognise what we have in common, while also allowing us to understand and embrace the differences within our community.

This is not simply about preserving Ukrainian culture abroad. It is about creating a living cultural space here in the UK, where Ukrainians can reconnect with one another and share their own stories — stories that, I believe, are shaping us as a nation during these extremely difficult times.

Interview conducted in London, 7 August 2026.

Header photo: © Sandra Topolska, social housing in the village of Cranleigh, 2023

***

Інсценізація війни

Якщо ви будете в Лондоні, 12 вересня будь ласка, відвідайте прем’єру вистави «Небо Земля Плюс» за пʼєсою Валерія Пузіка у постановці Сандри Топольської.

Валерій Пузік — не лише один із найсміливіших людей, яких мені доводилося зустрічати в українському війську, а й один із найяскравіших письменників сучасного українського Відродження. Він також був редактором унікальних щоденників свого друга, видатного поета Максима Кривцова, який загинув на війні. Я мав нагоду поговорити про п’єсу Валерія з її режисеркою — самобутньою мисткинею, яка народилася й здобула освіту у Києві. Сандра Топольська — засновниця та керівниця Shum, української театральної спільноти в Лондоні, створеної спеціально для біженців. Вона розповідає нам про свою роботу, своїх акторів і про те, чому так як важливо залишатися разом перед лицем випробувань.

DdN — «Hебо Земля Плюс» розповідає історію шістьох українських військових. Дія відбувається лише за п’ятнадцять кілометрів від лінії фронту. П’єса одразу занурює нас у сувору реальність, де голод, виснаження і чорний гумор визначають повсякденне життя на фронті. Наскільки важливо для вас було глибоко вкоренити п’єсу у реальності війни?

S.T — Валерій — не просто письменник. Він також військовий, який провів значну частину свого часу на передовій. Його бачення війни ґрунтується на власному досвіді, і саме тому його історія та його п’єса мають особливе значення для лондонської публіки.

Що стосується мене, я виїхала з України в березні 2022 року, і за останні кілька років зрозуміла, наскільки важливо складати уявлення про сучасну реальність не лише із соціальних мереж та новин, а й через мистецтво.

Я щиро вірю, що мистецтво — це універсальна мова, здатна дати глибше розуміння змін, через які ми всі проходимо. Театр — один із тих потужних засобів, які можуть поєднати різні види та напрями мистецтва, а також різні погляди. Тому я вважаю його одним із найсильніших способів показати те, що зараз відбувається в Україні — реальність, у якій звичайні люди опинилися у надзвичайних обставинах, де руйнується звична картина світу і доводиться віднаходити шляхи до побудови цілковито нової.

Говорячи про війну, я прагнула знайти спосіб одночасно передати екзистенційний страх, людяність, вразливість і силу. Для мене це було б неможливо без сюрреалізму. Сюрреалізм дає змогу перейти межу між сном і дійсністю, між цим світом і потойбіччям. У моєму розумінні, це та форма мистецтва, яка відкриває простір для всього, чого ми не можемо до кінця пояснити, але з чим нам усе одно доводиться мати справу — свідомо чи підсвідомо. У контексті війни цей простір між реальністю та сюрреальністю набуває особливого значення, адже існує досвід, який важко, а часом і неможливо передати лише засобами реалізму.

DdN — П’єса не була б по-справжньому реалістичною, якби в ній не прозвучав голос так званого військового «марення». Звідси і поява русалок. Хоча, мабуть, «марення» — не зовсім точне слово. Яку саме роль вони відіграють у п’єсі та, загалом, в українській культурі?

S.T — Я взяла образ русалок з української міфології і помістила його у центр потойбічного світу. Вони взаємодіють із внутрішнім світом військових, відкриваючи їхні найглибші страхи та бажання. Русалки — дуже потужний культурний архетип в українській міфології. Вони уособлюють справедливість і нерідко постають як месниці за душі тих, хто помер неприродною смертю.

В українській міфології вони також є духами певної місцевості, які підтримують рівновагу сил усередині родини. Саме тому їхня поява в п’єсі супроводжується обрядовими піснями, через які русалки дають зрозуміти, що вони завжди були частиною цієї землі і завжди нею залишатимуться — незалежно від того, мир тут чи війна.

Усі душі так чи інакше належать до їхнього світу. У нас також є персонаж на ім’я «Вона» — сакральний збірний образ усіх жінок, яких протягом життя кохали військові — герої нашої вистави. Вона з’являється як примара, захищає їх і нагадує про силу любові.

Є також постать Смерті, втілена в образі Дівчини-Ангела. Зовні та за своєю функцією вона дуже схожа на самих військових, ніби Смерть узяла на себе ту саму військову роль. Вона виглядає цілком реалістично й тісно пов’язана зі світом військового обов’язку. Усі ці персонажі взаємодіють як частини одного світу.

Саме тому я змінила назву п’єси на «Небо Земля Плюс». Назва відсилає до зв’язку між цією реальністю та потойбічним світом. У п’єсі цей зв’язок виникає через страх: щоразу, коли ми долаємо свій страх, межа між двома світами зникає, і ми отримуємо сигнал звідкись із-за меж нашого контролю. «Плюс» тут означає технічний спосіб, у який військові отримують повідомлення одне від одного і підтверджують отримання.

DdN — Валерій надзвичайно дбайливо редагував воєнний щоденник свого друга Максима Кривцова — однієї з ключових постатей сучасної української літератури. У вашій постановці поетичний вимір п’єси розкривається повною мірою. Розкажіть, будь ласка, більше про цю її сторону.

S.T — Так, це дуже цікава і, я б сказала, містична історія. Коли я прочитала п’єсу Валерія, моєю першою думкою було: у ній мають звучати вірші. І я відчула, що це мають бути вірші Максима, хоча тоді ще не знала, що Валерій і Максим були друзями, а сама я, на жаль, ніколи не знала Максима особисто.

Але щойно я вплела кілька його віршів у монологи та додала один із його текстів, який тепер добре відомий як пісня «Не ходи ти тут, не ходи», я вже не могла уявити постановку без них.

Для мене ця п’єса перетворилася на діалог між двома важливими постатями української культури — двома побратимами, письменниками, митцями й філософами. І хоча одного з них убила війна, цей діалог досі продовжується.

Я не знала, як Валерій поставиться до цих змін, і хвилювалася, що для нього це може виявитися надто особистим або навіть болісним. Але коли ми зустрілися й усе обговорили, я переконалася, що цей поетичний вимір зробить п’єсу набагато глибшою і, зрештою, значно змістовнішою.

Вірші Максима втілюють саму сутність того, що я вкладаю у поняття сюреалізму. Вони допомагають сприйняти реальність, яку інакше було б абсолютно неможливо прийняти, дозволяючи нам вийти за її межі. І я вважаю, що саме це дає людині змогу існувати між двома світами — реальністю війни та іншою реальністю, у якій війна не існувала завжди і не триватиме вічно.

DdN — Розкажіть, будь ласка, більше про спільноту Shum. Як вона виникла?

S.T — У 2025 році я відкрила для себе в Лондоні українську співочу спільноту Spivanka. Це було об’єднання українців, які збиралися разом, щоб співати народні пісні. Більшість учасників були аматорами, але співали від щирого серця, і це було дуже зворушливо.

Я одразу відчула, що з цими людьми можна створити щось театральне і звернулася до керівниці Spivanka Соломії Джуровської з ідеєю зробити автобіографічну виставу на основі мого власного досвіду переїзду до Англії та всього, що сталося зі мною напередодні повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Соломія цілковито підтримала цю ідею та стала продюсеркою проєкту.

Так народилася наша перша вистава «Віддані». Разом із учасниками Spivanka ми створили українську музично-театральну постановку, приблизно на 85 відсотків побудовану на українських народних піснях, які виконувалися у живому музичному супроводі.

Виставу тричі показували в Лондоні. Перший показ відбувся в Theatre Deli у форматі незавершеної роботи. Це дало нам можливість одразу отримати реакцію глядачів, осмислити її та внести зміни перед наступним показом. Другий показ став повноцінною прем’єрою в The Space Theatre, а третій, був заключним виступом в Ukrainian Social Club.

Ми свідомо не відмовляли нікому, хто хотів долучитися. У результаті зібралася трупа з дванадцяти людей — досить великий колектив для першої постановки, особливо коли працюєш із непрофесійними виконавцями.

Я не театральна режисерка за освітою; я скоріше філософиня. Але робота над «Відданими» дала мені можливість поєднати різні частини моєї діяльності: музику, театр, філософію, спостереження, культурологічні дослідження та власний досвід.

У процесі роботи я навіть почала думати про те, що театральна спільнота могла б стати практичним майданчиком для продовження моїх академічних досліджень, які я розпочала багато років тому в Україні, але так і не завершила.

Водночас я відчувала, що працюю на одному рівні з людьми поруч зі мною. Для багатьох із них вихід на сцену був абсолютно новим досвідом. В цьому контексті мене цікавила не лише режисерська робота, але і те, що може народитися із зустрічі їхнього особистого досвіду, їхніх голосів та самого театрального процесу.

Для українців, які живуть у Великій Британії, це набуло особливого значення. Ми створили простір, де вони могли реалізовувати себе та осмислювати свою культурну ідентичність у чужій країні.

Театр став для нас своєрідною терапією — не лише завдяки кінцевому результату, а й процесу створення вистави. Ми не просто ставили п’єсу; ми будували спільноту, у якій люди могли ділитися своїми думками і досвідом, а також відкривати нові способи самовираження.

Після останнього показу «Відданих» у січні 2026 року для мене стало очевидним, що ми створили щось значно більше ніж музичну постановку. Ми створили спільноту і цій спільноті потрібне ім’я.

Назва прийшла до мене через головного персонажа п’єси — Шум. Для мене шум уособлює первісне середовище — стан хаосу, з якого виникає структура і починає формуватися сенс. Це стан/простір до того, як щось набуло впорядкованої форми, коли різні голоси, ідеї, досвіди та можливості існують одночасно. Це стало метафорою того, що пережили ми самі. Так «Віддані» вивели нас на новий рівень особистого та професійного розвитку.

DdN — Хоча спільнота Shum уже добре утвердилася в Лондоні, знайти відповідного актора на кожну роль досить нелегко. Як відбувався підбір акторів для п’єси Валерія?

S.T — Як я вже казала, ми не відмовляли нікому, хто хотів долучитися до першої постановки. Нашою метою було дати шанс кожному, хто хотів спробувати себе на сцені.

Цього разу я вирішила зробити теак само і мені пощастило працювати з ще більш різними людьми, наприклад – професійним актором з України та британцем, який лише починає займатися акторською майстерністю. Але я вважаю, що для розвитку акторських навичок попередній досвід не обов’язковий. Головне — бажання грати, досліджувати та виражати себе.

Саме тому я не надавала надто великого значення кастингу. Натомість запросила людей, які відгукнулися на наш перший проєкт і висловили бажання долучитися.

Таким чином, «Hебо Земля Плюс» об’єднала в одну команду дивовижних і талановитих людей. Серед нас — професійні музиканти Дмитро Фонарюк, Томаш Сокульський, Наталія Гузь і Пітер Савула; поет Матвій Смірнов; лікар Йосип Гарга; співачки Тетяна Маковій та Вікторія Хаджиу; композитор Метью Роберт; дизайнерка Ніна Давидова; художниця з костюмів Ірина Васюк; професійний актор Володимир Процюк та скрипалька Ольга Конів.

Кожен із нас має різне минуле та привносить у проєкт власний досвід та характер, саме це розмаїття робить нашу постановку справді особливою.

Від кожного учасника нашої команди я отримала багато довіри, сили, натхнення і творчої енергії. Але мушу додати, що все це було б неможливим без підтримки Old Diorama Arts Centre, який надав нам чудові умови для репетицій. І, звичайно, найцінніше — можливість бачити, як результат нашої спільної роботи оживає на сцені.

DdN — Мені пощастило побувати на кількох репетиціях, і я знаю, скільки часу та сил ви віддали роботі над мовою. Чи було в п’єсі Валерія якесь українське слово, поняття або образ, який було особливо важко передати англійською?

S.T — Не можу сказати, що під час роботи над змінами у виставі було щось одне специфічне, що було складно перекласти, але створення двомовної вистави саме по собі є непростим завданням.

Від самого початку мені було зрозуміло, що музика і народні пісні — це універсальна мова, тому я вирішила не перекладати пісні англійською. Я відчувала, що в перекладі вони втратять свій сенс та емоційну силу.

З іншого боку, діалоги в нас повністю англійською. Для декого з акторів працювати з текстом іноземною мовою стало справжнім викликом, зокрема вимова та природне звучання реплік. Але ніхто з них навіть не думав здаватися. Вони були готові багато працювати і вдосконалювати свою вимову.

Для мене цей процес полягав також у пошуку рівноваги між двома мовами, щоб вони обидві природно співіснували у виставі. Іноді ми репетирували майже безперервно п’ять годин підряд, працюючи над текстом доти, доки він не починав звучати живо і природно та більш зрозуміло британському глядачеві.

Ми отримали багато схвальних відгуків після першої вистави. Люди казали нам, що символіка та краса українських пісень давали їм відчуття, ніби вони почали краще розуміти українську мову, навіть не володіючи нею. Для мене це був один із найцінніших відгуків, які ми могли отримати. Він показав, що музика та емоції здатні долати мовні бар’єри, а також підтвердив, наскільки важливо виводити український театр на міжнародну сцену.

DdN — Мистецтво відіграє надзвичайно важливу роль у згуртованості української діаспори. Ця місія, безперечно, лежить в основі вашої роботи як театральної режисерки. Яку роль, на вашу думку, може відігравати театр у зміцненні цієї єдності?

S.T — Я вважаю, що це власне і є одна з найважливіших місій театру — об’єднувати українців. Особливого значення це набуває тут, у Великій Британії, де українська діаспора складається як із людей, які приїхали задовго до повномасштабного вторгнення, так і з тих, хто опинився тут через війну.

Це дві групи людей, сформовані різним досвідом і, певною мірою, двома різними поглядами: одна — мрією повернутися додому, а інша — свідомим вибором еміграції. Тому їхній зв’язок з Україною та сприйняття української культури істотно відрізняються.

Я вірю, що театр здатний поєднати ці два світи, повертаючись до основ нашої спільної ідентичності — нашої міфології, історії, традицій та тривалого шляху становлення української культури. Створюючи простір, у якому ці різні досвіди можуть зустрітися, театр допомагає нам побачити те, що нас об’єднує, і водночас зрозуміти та прийняти відмінності всередині нашої спільноти.

Важливо не просто зберегти українську культуру за кордоном, а створити тут, у Великій Британії, живий культурний простір, де українці можуть знаходити одне одного і ділитися власними історіями — історіями, які, я переконана, формують нас як націю в ці надзвичайно важкі часи.

Saturday, 12 September 2026, 7pm. Heaven to Earth Plus, written by Valeriy Puzik, directed by Sandra Topolska. Ukrainian Social Club, 154 Holland Park Ave, London W11 4UH.

7 November (7pm), 14 November (5pm), and 21 November 2026 (5pm). The Space Theatre, 269 Westferry Rd, London E14 3RS.