Originaire de Kharkiv, réfugiée en France après l’invasion russe à grande échelle de 2022, Zlata Nishcheretova est étudiante à la Sorbonne. Nous sommes heureux de faire entendre sa voix sur un sujet nullement anodin : la quasi-absence de dictionnaires franco-ukrainiens dans les bibliothèques universitaires françaises.
Ukrainian, English and French version.
*
Наскільки я знаю, наразі існує лише одна бібліотека Сорбонського університету, в якій можливо знайти українсько-французький словник. Коли я вперше торкнулася його, то почувалася так, ніби тримала золото, а не звичайну потерту книгу, адже саме мені пощастило першою взяти його на іспит. Пишучи ці рядки, я згадую світ роману «451 градус за Фаренгейтом» — антиутопії Рея Бредбері, де літературні твори були зведені до макулатури та попелу, крім однієї єдиної книги.
Дехто може вважати, майже тотальна відсутність відділу «Українська література» в університетських бібліотеках таки має певну перевагу, адже студенти, як і всі люди, більш схильні цінувати унікальне. Будь-який знайдений словник чи переклад українського твору отримає вдосталь турботи, якщо він лишатиметься єдиним екземпляром.
Тож у чому все ж таки полягає обʼєктивна важливість для України мати власну полицю в бібліотеці? Чому б не скористатися узагальненою формулою «словʼянської літератури» та не обʼєднати українські твори з російськими, як це було зроблено з ірландськими авторами в одному корпусі Сорбони, де твори Джона МакҐаерна про учасників Ірландської республіканської армії можна знайти, опустившись навколішки у відділі «Британська література»?
Як на мене, це є, перш за все, питанням етики. Мені не раз доводилося усвідомлювати, що для багатьох іноземців карта Європи поділяється на дві частини: Західна Європа (до Польщі) та росія. Російські автори, як Лєв Толстой, Фьодор Достоєвський та Іван Тургенєв, відіграли важливу роль у формуванні певного світогляду західного читача, де всі країни «навколо росії» не є достатньо представленими, щоб існувати в іноземному сприйнятті.
Отже, обʼєднуючи твори недостатньо представлених, «майже неіснуючих» країн Східної Європи з російською літературою, ми лише сплачуємо данину колоніальній традиції. Дехто вважає, що розміщення словʼянських літератур в одному розділі лише полегшило б орієнтацію студентів у бібліотеці, але росія давно користується цими нібито «невинними» методами, щоб просувати свій колоніальний наратив про меншовартість країн Східної Європи, при цьому привласнюючи українську літературу.
Нещодавно я мала розмову з одним із бібліотекарів мого університету про повну відсутність українсько-французьких словників у нашому корпусі, і його відповідь була такою: «Усе тому, що ця мова занадто далека від нас». Я витратила достатньо часу на обмірковування його слів, аби дійти висновку, що західноєвропейське бачення Східної Європи справді глибоко підпорядковане впливу росії.
Ніколи в житті я не чула, щоб російська мова здавалася надто чужою для викладання у французьких школах і коледжах, і багато хто досі вітається зі мною російською, дізнавшись, звідки я. Тож це так парадоксально — усвідомлювати, що наша мова здається «дальшою» за ворожу, хоча географічно Україна значно ближча до Франції, ніж росія.
І ця культурна картина світу, у якій українська література вважається надто чужою, щоб мати своє місце в іноземних бібліотеках, попри те, що саме Україна вже чотири роки захищає Європу від російської агресії, здається мені обʼєктивно абсурдною.
Проте важливо памʼятати, що допоки українські книги не стоятимуть на видному для студентів місці, ситуація не має значних шансів на зміни.
Спіноза вважав, що людина та її сприйняття себе і світу формуються численними зовнішніми чинниками. Не поглиблюючись у філософію, можна уявити сценарій, у якому студенти проходять повз полиці бібліотеки і випадково помічають відділ української літератури — зовнішній чинник. Підсвідомо у них формується розуміння того, що українська література існує та є важливою складовою культурного світу, а відтак має бути представлена в їхньому університеті.
На мою думку, серед багатьох політичних і культурних контроверсій нашого часу це питання навіть не є дискусійним, адже для України екзистенційно важливим є дистанціювання її літературних творів від російських, зокрема у престижних вишах, як Сорбона.
Це, безперечно, складне завдання, але варто памʼятати, що навіть одна книга, внесена до бібліотечного каталогу як українська, стверджує: ми існуємо.
*
Il n’existe qu’une seule bibliothèque à la Sorbonne où l’on puisse trouver un dictionnaire ukrainien-français. La première fois que j’ai tenu ce livre entre les mains, il m’a paru davantage ressembler à un lingot d’or qu’à un livre fonctionnel : nous étions plusieurs à en avoir besoin pour les examens, mais un seul étudiant — celui qui arrivait à la bibliothèque plus tôt que les autres — a eu la chance de pouvoir l’emprunter. Cette situation me rappelle, au moment où j’écris ces lignes, l’univers de Fahrenheit 451 — ce lieu dystopique où tous les ouvrages sont réduits à n’être que du papier et de la cendre, à l’exception d’un seul et unique livre.
On pourrait considérer que l’absence de section « littérature ukrainienne » présente un certain avantage : lorsqu’on parvient à obtenir la traduction d’un livre ukrainien, on le traite comme un trésor, en sachant que s’il venait à être abîmé ou déchiré, il serait irremplaçable. Mais pourquoi serait-il important que l’Ukraine dispose de sa propre section ? Pourquoi ne pas placer les ouvrages ukrainiens avec la littérature russe et appeler l’ensemble « ittérature slave » ? C’est exactement ce qui a été fait avec les œuvres d’auteurs irlandais sur l’un des campus de la Sorbonne, où John McGahern (écrivain irlandais) se trouve aujourd’hui relégué sur l’étagère la plus basse de la section britannique. Pour un étudiant non irlandais, un tel classement peut sembler naturel. Alors pourquoi ne pas faire de même avec la littérature ukrainienne ?
À mes yeux, la réponse relève de l’éthique. Il m’a déjà été clairement fait comprendre à plusieurs reprises que, pour de nombreuses personnes non ukrainiennes, la carte du monde se divise en deux parties : l’Europe — jusqu’à la Pologne — et, au-delà, la Russie. Des auteurs russes tels que Léon Tolstoï ont largement contribué à forger cette vision du monde chez les Européens occidentaux, dans laquelle tous les pays « autour de la Russie » ne sont tout simplement pas suffisamment représentés pour exister dans l’imaginaire étranger. Mais rassembler la production de ces pays sous-représentés et les ranger sous l’étiquette « littérature russe » n’est rien d’autre qu’un acte de colonialisme culturel. Certains soutiendront que regrouper tous ces livres dans une seule section facilite l’orientation des étudiants dans la bibliothèque. Mais la Russie a depuis longtemps recours à ce type d’approches prétendument « innocentes » pour promouvoir son récit colonial sur l’insignifiance des pays d’Europe de l’Est, tout en s’appropriant la littérature ukrainienne et en la revendiquant comme sienne.
J’ai eu l’occasion de discuter avec le responsable d’une des bibliothèques au sujet de l’absence totale de dictionnaire ukrainien-français. Et voici la réponse que j’ai reçue : « Cette langue est trop loin de nous. » La vision ouest-européenne de l’Europe est, de fait, profondément influencée par la Russie. Je n’ai jamais entendu dire que la langue russe était trop éloignée géographiquement pour être enseignée dans les écoles et les universités françaises — et nombreux sont ceux qui continuent de me saluer en russe lorsque je dis que je viens d’Ukraine. Par contraste, l’ukrainien continue d’être perçu comme une langue éloignée, alors même que ce pays est géographiquement plus proche.
N’est-il pas absurde que, tandis que l’Ukraine protège depuis quatre ans l’Europe de l’agression russe, beaucoup continuent de considérer sa culture comme trop étrangère pour avoir sa place dans les bibliothèques ?
Une chose paraît certaine : tant que les livres ukrainiens ne sont pas visibles pour les étudiants, la situation a peu de chances d’évoluer.
Spinoza suggère que les êtres humains et leur perception du monde sont déterminés par de nombreux facteurs extérieurs. Sans entrer dans une réflexion philosophique approfondie, on peut considérer que si les étudiants passent devant les rayonnages de la bibliothèque et aperçoivent une section ukrainienne — facteur extérieur — sans y prêter une attention particulière, leur corps et leur conscience en seront néanmoins affectés. Je flatte peut-être mon ego national en imaginant que l’un de ces étudiants s’arrêtera un jour sur ces livres avec une attention particulière et que, par ce simple geste, il contribuera fortement à porter la littérature ukrainienne en pleine lumière.
Mais je crois que parmi tous les sujets politiques et culturels controversés, celui-ci est d’une objectivité indiscutable : il est impératif, pour l’Ukraine — comme pour tout autre pays sous-représenté — que ses livres soient divulgués dans des institutions aussi prestigieuses que la Sorbonne de manière distincte de la littérature russe. C’est un travail indéniablement difficile, mais il est essentiel à notre survie. Un seul livre, inscrit dans le catalogue d’une bibliothèque comme ukrainien, suffit à prouver que nous existons.
*
From what I have heard, there is only one library at Sorbonne University in which one can find a Ukrainian–French dictionary. When I first held it, it felt more like a piece of gold than a worn book, as there were several of us who needed it for exams, but only one lucky student who got to the library earlier than everyone else could access it. As I write these lines, this situation brings to mind the world of Fahrenheit 451 — a dystopian place where all literary works are reduced to nothing but paper and ash, save for one single book.
One could argue that the absence of a “Ukrainian literature” section has a certain advantage: when a Ukrainian book does make it into translation, it is treated like a treasure — as one knows, once torn or damaged, it cannot be replaced. However, why is it objectively important for Ukraine to have its own section, filled with its own works? Why not just put those works among Russian literature and call them — at the very least — “Slavic literature”? The same was done to the works of Irish authors on one campus of La Sorbonne, where John McGahern (an Irish writer) is now to be found on the lowest shelf of the British section, and to any non-Irish student, such a scheme seems to work just fine. Why not do the same with Ukrainian literature?
This, it seems to me, is a question of ethics. It was already made clear to me several times that, for many non-Ukrainian people, the map can be divided into two parts: Europe up to Poland, and beyond it, Russia. Russian authors such as Leo Tolstoy have played a significant role in creating such an image of the world for Westerners, so that all countries “around Russia” are not represented enough to exist in the foreign vision. Therefore, gathering all books from these under-represented, almost non-existent countries and naming them “Russian literature” is nothing more than an act of persistent colonialism. Some would argue that placing all books in one section would only facilitate students’ orientation in the library, but Russia has long relied on such supposedly “innocent” approaches to promote its colonial narrative about the insignificance of Eastern European countries, while appropriating Ukrainian literature and claiming it as its own.
I happened to speak recently to one of the librarians at my university about the total absence of Ukrainian–French dictionaries on my campus, and this was their reply: “That’s because that language is too far from us.” I spent a considerable amount of time reflecting on that reply and concluded that the Western European vision of Europe is indeed deeply influenced by Russia. I have never heard anyone say that the Russian language was too foreign to be taught in French schools and colleges, and many still greet me in Russian when I tell them I come from Ukraine. Paradoxically, Ukrainian seems foreign, despite the fact that it is geographically much closer to France than Russia.
Isn’t it absurd that, while Ukraine has been protecting Europe from the Russian aggression for four years now, many still regard its culture as too foreign to have a place in our libraries?
It is crucial to understand, however, that as long as Ukrainian books are not on display for students, the situation is very unlikely to change.
Spinoza holds that human beings and their perception are shaped by a wide range of external factors. Without engaging in profound philosophy, one might argue that if students walk past the library shelves and catch sight of a Ukrainian section — an external factor — even without paying special attention to it, their bodies and consciousness will nevertheless be affected. Such an encounter with the Ukrainian section will dispose them to register — unconsciously — Ukrainian literature as existent and worthy of display. I may indulge my national ego by imagining that one day a student might even take an attentive look at Ukrainian books, and with that simple gesture, help Ukrainian literature come into the light.
I believe that among the many political and cultural controversies of our time, this matter is beyond dispute: there is an irrefutable importance for Ukraine — like any underrepresented country — to have its books recognized and placed separately from Russian in institutions as prestigious as the Sorbonne. This is an unarguably difficult task, but it is essential for our survival. One book, listed in a library catalogue as Ukrainian, is enough to assert that we exist.
Zlata Nishcheretova, Paris, January 2026.
Crédit photographique : Zlata Nishcheretova, archive personnelle.
Leave a Reply